Червоною пензлем
Горобина спалахнула миттєво.
Падало листя.
Я народилася.
М. Цвєтаєва
Марина Іванівна Цвєтаєва - самобутня і яскрава зірка російської поезії. Вона, як смерч, вривається в поезію початку XX століття. Молода і неприборкана сила кипить, виливається в яскраві неповторні ритми, звуки, пориви. Для ранньої Цвєтаєвої характерний інтерес до свого "я", коріння і витоків.
День був безневинний, і вітер був свіжий,
Темні зірки згасли. -
Бабушка! - Цей жорстокий заколот
У серці моєму - не від вас чи що?
Здається, Цвєтаєва з дитинства знала, що в ній горить полум'я незгасимої, якому необхідно вирватися назовні, здивувати і вразити всіх. Енергію неодмінно треба виплеснути, інакше вона спопелить душу.
Моїм віршам, написаним так рано.
Що й не знала я, що я - поет.
Зірвавшись, як бризки з фонтану.
Як іскри з ракет.
У самих перших віршах вражає філософське сприйняття світу. Інтерес до вічних проблем буття і несподівано "легке" їх рішення. Юну душу не обтяжують думки про смерть; вони як би легко налітають і так само легко розчиняються.
Не думай, що тут - могила.
Що я з'явлюся, погрожуючи ...
Я занадто сама любила
Сміятися, коли не можна.
Як промінь тебе висвітлює.
Ти весь у золотий пилу ...
- І нехай тебе не бентежить
Мій голос з-під землі.
У її поезії раннього періоду багато світла і простору, шерехів і звуків, вона наповнена сонцем, вітром, юнацької поривчастий. Цвєтаєва хоче кохати і бути коханою, довідатися світ і неодмінно "відбутися" у ньому.
До вам всім - що мені, ні в чому не знала заходи.
Чужі і свої?? -
Я звертаюся з вимогою віри
І з проханням про кохання.
І день і ніч, і письмово й усно:
За правду так і ні.
За те, що мені так часто - так сумно
І тільки 20 років.
Весь неосяжний світ з його пристрастями й переживаннями вмістила юна Цвєтаєва, а потім виплеснула його на читачів прекрасними, звучними, енергійними віршами, один звук і ритм яких вже приводить у захват. Хочеться читати і читати їх до нескінченності, навіть не вдумуючись в сенс особливо, усвідомлення приходить пізніше, і ще більше вражає геніальність поета.
Ніхто нічого не забрав -
Мені солодко, що ми нарізно!
Цілую вас через сотні
Роз'єднують верст ...
Ніжніше і безповоротний
Ніхто не дивився вам услід ...
Цілую вас через сотні
Роз'єднують років.
Як у такому юному віці вдалося Цвєтаєвої з'єднати високі ідеї, думки, поривання в досконалу форму? Це - від Бога. І поетеса це прекрасно розуміла. Не вона винна, що її не завжди розуміли, читачі "доростуть" до її поезії, яка, як добре вино, стає з часом краще і краще.
... Розкидані в пилу по магазинах
(Де їх ніхто не брав і не бере!)
Моїм віршам, як дорогоцінним винам,
Настане свій час.
Більшість її віршів не мають заголовків, це своєрідні замальовки побаченого чи пережитого, чому важко дати однозначне визначення, як і неможливо забути. Це треба віддати людям, пережити ще раз разом з ними, тільки тоді душа звільниться для нових почуттів і переживань:
Крик розлук і зустрічей -
Ти, вікно в ночі!
Може - сотні свічок,
Може - три свічки ...
Ні й ні розуму Моєму - спокою.
І в моєму будинку
Завелося таке.
Поступово від усвідомлення свого "я" Цвєтаєва перейде до споглядання величезного безмежного світу, пильно почне вдивлятися в оточуючих. Вона захоче зрозуміти їхні думки та почуття, своє місце в цьому нескінченному світі.
Біле сонце і низькі, низькі хмари.
Уздовж городів - за білою стіною - цвинтар.
І на піску вервечки солом'яних опудал
Під поперечинами в людський зріст.
І, переважили через парканні кілки,
Бачу: дороги, дерева, солдати врозбрід.
Стара баба - посипана крупною сіллю
Чорний кусень біля хвіртки жує і жує ...
Часом Цвєтаєва сама дивується своїй геніальності, запитуючи у світу, Бога, у самої себе: за що їй така доля дарована? Вона чудово розуміє свою вибраність, неповторність, але і високу відповідальність за талант, який не можна розтринькати даремно. Його треба віддати людям. Нехай не так піднесено, але Марина Цвєтаєва говорить про це вже в ранніх своїх віршах:
Вірші ростуть, як зірки і як троянди.
Як краса - непотрібна в сім'ї,
А на вінці і на апофеоз -
Один відповідь: - звідки мені це?
Без її віршів, їх пронизливого і тривожного звучання важко уявити класичну літературу.
Якщо душа народилася крилатою -
Що їй хороми - і що їй хати!
Що Чингіс-хан їй і що - Орда!
Два на миру у мене ворога.
Два близнюки, нерозривно-злитих:
Голод голодних - і ситість ситих!