Всеосяжна, переважна всі інші почуття пристрасть самоствердження, прагнення будь-якою ціною утвердити себе нарівні з еталонами, героями, геніями, довести свою перевагу, винятковість - ось основний двигун вчинків головного персонажа трагедії "Моцарт і Сальєрі". У цьому його спорідненість з героями інших "Маленьких трагедій". Подібні Сальєрі люди наділені індивідуалістичної свідомістю, всі їхні вчинки спрямовані на задоволення свого честолюбства, затвердження особистої незалежності, переваги. Щастя для них - затвердження своїх духовних принципів, незважаючи на життєві принципи інших людей.
Звідси і придушення усіх природних людських почуттів: прихильності, любові, дружби.
Трагедія починається з драматичного монологу Сальєрі, що підводить підсумок своєї безрадісний цілеспрямованої, наповненою жорсткими обмеженнями життя.
Всі кажуть: нема правди на землі.
Та правди немає - і вище.
Гіркота і скорботу цього вигуки - пряме продовження обуреної репліки герцога в трагедії "Скупий лицар":
"Жахливий століття, жахливі серця!" Проте, познайомившись з Сальєрі ближче, ми усвідомлюємо, що ця людина - не духовний спадкоємець уособлює справедливість герцога, а прямий нащадок одержимого егоїстичної пристрастю барона. Що ж так обурило глибоко Сальєрі? Те, чого побоювався і барон: руйнування системи цінностей. Історія його життя, при суттєвому відмінності в часі, соціальне положення і інтелектуальному рівні - той же багатопрацювитий шлях до самоутвердження, до створення свого непорушного світу.
Сальєрі з гідністю прожив осмислену, цілеспрямовану життя людини говорить:
Покинув я рано пусті забави;
Науки, чужі музиці, були
Осоружний мені; вперто і гордовито
Від них відрікся я і віддався
Однією музиці.
Шляхом самовідданої праці, повного усунення від нормального людського життя вона вистраждала тонке відчуття музики, осягнення законів гармонії, визнання жерців мистецтва:
Усільним, напруженим постійністю
Я нарешті в мистецтві безмежному
Досягнув ступеня високою.
Слава Мені посміхнулася ...
Сальєрі знайшов душевний спокій, випробував задоволення, поступово пізнаючи таємниці музики. І все це раптом виявилося розтоптаним, зруйнованим появою Моцарта - геніального, обдарованого природою музиканта. Вся система духовних цінностей виявилася повалені в порох, що призвело Сальєрі у відчай, викликало у нього і обурення:
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній - не в нагороду
Любові палаючої, самоотвержен'я,
Праць, старанності, молінь послано -
А осяває голову безумця,
Гуляки дозвільного? ..
Точно так само обурюється що панує у своїх підвалах із золотом барон при думці про те, що результат його самовідданої життя дістанеться "безумцю, марнотратнику молодому" Альберу, не доклав жодних зусиль для досягнення цього могутності. Образа Сальєрі, на мій погляд, зрозуміла й викликає співчуття. Але хіба можна підпорядкувати геній сухий логікою?
"Повірити алгеброю гармонію" уже створеного твору, зрозуміло, можна, і тут бездоганний смак і досконале знання музичної культури підносять Сальєрі на вершину обраного ним мистецтва. Проте досконале володіння теорією і технікою музики ще не гарантія створення геніальних творів.
Сальєрі до того ж так і залишився ремісником у творчості, він не може вийти з-під впливу то Глюка, то Пуччіні, то Гайдна.
Моцарт і Сальєрі - дві протилежності. Сальєрі - уособлення гордої самотності і презирства, Моцарт - втілення життєлюбства, наївній довірливості, зворушливою людяності. Обидва вони стоять високо над натовпом. Але Моцарт універсальний, а Сальєрі вузький, Моцарт вміщує в себе весь світ і щедро ділиться з ним своїми творчими одкровеннями, Сальєрі ж ця його щедрість обурює:
Мені не смішно, коли маляр нікчемний
Мені бруднить Мадонну Рафаеля,
Мені не смішно, коли фігляр мерзенний
Пародією безчестить Аліг'ері ...
Сальєрі захоплюється геніальними осяяннями Моцарта-музиканта, йому досконало вивчив музику виразно видно гармонійна бездоганність звукоряду, що виражає вільний політ думки "щасливця дозвільного".
Яка глибина!
Яка сміливість і яка стрункість!
Ти, Моцарт, бог, і сам того не знаєш;
Я знаю, я.
Несправедливий пристрій світу втілилося для Сальєрі в Моцарта-людину. Якби той був відчуженим від життя аскетом, напруженою працею осягає таємницю музики, Сальєрі, мені здається, по-доброму радів би його успіхам. Але в Моцарта зосереджується вороже Сальєрі творчий початок. Незаслужений дар Моцарта руйнує всю систему цінностей, обессмислівает і руйнує весь жертовний життєвий шлях Сальєрі. І він усім своїм єством протестує проти цього. Виправдовуючи себе, Сальєрі стверджує, що він "вибраний, щоб його зупинити - не то ми всі загинули. Ми всі, жерці, служителі музики, не я один з моєю глупої славою ... "Моцарт повинен піти, щоб не порушувався усталений світопорядок, щоб кілька поривів натхнення генія не знецінили дається працею мистецтво обраних, тому що," обурив безкрила бажання "в простих людях , він все одно не зможе підняти їх на більш високу духовну щабель. Моцарт не вчитель, він бог у мистецтві, бо він неповторний, а отже - неправильний, даремний.
Великодушне визнання Моцартом за Сальєрі приналежності до високого, не підвладне розуму, "марної" мистецтва на тлі міркувань Сальєрі виглядає як жорстокий вирок:
Нас мало обраних, щасливців дозвільних,
Нехтують ганебною користю,
Єдиного прекрасного жерців ...
А остаточним вироком йому стають безсмертні слова благородного, чужого дріб'язкових пристрастей, світлого Моцарта: "Геній і злодійство - дві речі несумісні".