Світ глибоких і драматичних переживань, чарівність, багатство і неповторність особистості закарбувалися в любовній ліриці Анни Ахматової. Тема кохання, безумовно, займає в її поезії центральне місце. Непідробна щирість, гранична відвертість у поєднанні з суворою гармонією, лаконічною ємністю поетичної мови любовних віршів Ахматової дозволили її сучасникам називати її російської Сафо відразу ж після виходу перших поетичних збірок. Рання любовна лірика сприймалася як своєрідний ліричний щоденник. Однак зображення романтично перебільшених почуттів не властиво поезії Анни Ахматової, вона говорить про просте людське щастя і про земні, звичайних прикрощі: про розлуку, зраду, свою самотність, розпачі - про все, що близько багатьом, що здатний відчути і зрозуміти кожен.
Кохання у ліриці А. Ахматової постає як "поєдинок фатальною", вона майже ніколи не зображується безтурботно, ідилічно, а навпаки - у гранично кризовому вираженні: у момент розриву, розлуки, втрати почуття або першого бурхливого засліплення пристрастю. Зазвичай її вірші - початок драми або її кульмінація. "Борошном живої душі" платить її лірична героїня за любов. Поєднання ліризму і епічності зближує вірші А. Ахматової з жанрами роману, новели, драми, ліричного щоденника. Одна з таємниць її поетичного дару полягає в умінні повно виразити найпотаємніше і чудово-просте в собі й навколишньому світі. У її віршах вражає "струнна напруженість переживань і безпомилкова влучність гострого їх вираження. У цьому сила Ахматової ... "(Н. В. Недоброво).
Тісно переплетені у віршах Анни Ахматової тема кохання і тема творчості. У духовному обличчі героїні її любовної лірики вгадується "крилатість" творчої особистості. Трагічне суперництво Любові і Музи відбилося в багатьох творах, починаючи з раннього, 1911 року, вірші "Музі", де Муза-сестра віднімає "Золоте кільце" - символ земних радощів - і прирікає ліричну героїню на "любовну тортури". Однак Ахматова передбачає, що поетична слава не може замінити любові та щастя земного. Інтимна лірика А. Ахматової не обмежена лише зображенням відносин люблячих. У ній завжди - невичерпне інтерес поета до внутрішнього світу людини. Неповторність Ахметівська віршів про кохання, оригінальність поетичного голосу, передавального найпотаємніші думки і почуття ліричної героїні наповнені найглибшим психологізмом. Як ніхто інший Ахматова вміє розкрити найпотаємніші глибини внутрішнього світу людини, його переживання, стану, настрою. Вражаюча психологічна переконливість досягається використанням дуже ємного і лаконічного прийому промовистою деталі (рукавичка, кільце, тюльпан в петлиці і т.д.).
"Земна любов" у А. Ахматової має на увазі і любов до навколишнього людини "земній світу". Зображення людських відносин невідривно від любові до рідної землі, до народу, до долі країни. Пронизує поезію А. Ахматової ідея духовного зв'язку з батьківщиною виражається в готовності пожертвувати заради неї навіть щастям і близькістю з найдорожчими людьми ("Молитва"), що згодом так трагічно збулося в її житті. До біблійних висот піднімається вона в описі материнської любові. Страждання матері, приреченої бачити хресні муки свого сина, просто вражають в "Реквіємі". Хор ангелів великий час прославив, і небо розплавилися у вогні. Батькові сказав: "Пощо Мене залишив!" А Матері: "О, не ридай Мене ..." Магдалина билася і ридала, Учень улюблений кам'янів, А туди, де мовчки Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмів.
У нерозривності особистої долі і долі народу і країни - справжню велич тієї любові до людини і навколишнього світу, яка звучить у віршах А. Ахматової: "А я молюся не про себе одного ...". Таким чином, поезія
А. Ахматової не тільки сповідь закоханої жінки, це сповідь людини, що живе всіма бідами, болями і пристрастями свого часу і своєї землі.
"У наші дні найбільш обдарована з російських поетес, Анна Ахматова, створила як би синтез між" жіночої "поезією і поезією у точному значенні цього слова. Але цей синтез лише здається - Ахматова дуже розумна: зберігши тематику і багато прийомів жіночої поезії, вона докорінно переробила і те, і інше в дусі не жіночого, а загальнолюдської поетики .... "- Письменник багато разів говорив про те, що ніяк не міг почати роботу над романом, поки не проник у таємниці мови описуваної епохи. Справжнім скарбом виявилася для нього книга професора Новомбергского "Слово і діло", де були зібрані суддівські акти XVII століття. "Ці розшукові акти записувалися дяками, які намагалися записати в найбільш стислій і яскравій формі найбільш точно розповідь катованого. Чи не переслідуючи ніяких "літературних" задач, премудрі дяки творили високу словесність. У їх записах - алмази літературної російської мови. У їх записах - ключ до трансформації народної мови в літературу "(А. Н. Толстой" Чистота російської мови "). Досліджуючи історичні матеріали, О. М. Толстой виділяє найбільш типові для мови XVII-XVIII століть слова і вирази і намагається вибрати перш за все ті звороти, які несли аромат і колорит старовини, але одночасно були близькі і зрозумілі сучасному читачеві. Іноді він видозмінювати деякі великовагові мовні звороти і архаїчні граматичні форми. Щоб скоротити довготами, усунути монотонність оповідання, Олексій Толстой об'єднував кілька старовинних документів в один текст. Остання редакційна правка "Петра Першого", здійснена в 1944 році і доведена лише до V глави першої книги, красномовно свідчить про копітку роботу письменника над кожним портретом, епізодом, обігом мови, навіть епітетом.